Хвалю ілюзію

Учора тут палахкотіла осінь,

немов Ван Ґоґ пройшов міським бульваром,

покидавши з небесної палітри

доспілу щедрість.

Я жила тоді

свідомістю, що спалах цей — останній.

Чому ж тепер, здивована украй

незвичною суворістю дерев,

що мов зійшли із образу Сезана,

я думаю про цю закономірність,

мов про болюче непорозуміння?

Учора молодість моя — вино

у келеху, наповненім по вінця,

переливалась шумуванням щастя.

— Я знала вже й тоді: фата-морґани

найбільша навіть жертва не увічнить.

Прийшло сподіване. Чому ж забракло раптом

відваги, філософського спокою,

щоб глянути у вічі першій смерті?

Складний, незрозумілий мікрокосм:

шукаю правди — а бажаю міту,

у розум вірю — а рішаю серцем,

хвалю ілюзію, що помагає жити…

Вся мудрість життєва — маленький досвід:

реальне тільки те, що пережите.

1964