“Хвилю тепла перемацує глиця”

Хвилю тепла перемацує глиця,

лінію дня вимальовує птиця,

п’яний метелик квітку шука

і залишає пилок на руках.

Жовтий пилок на знекровленім тілі,

там, де всі лінії вже посиніли,

воском холоне, хоч пахне теплом,

нуриться тінь мені в очі стеблом,—

біль углибає — що й плоть знемогла,

лиш позостались дві риски тепла

в мене на скронях від ліній гарячих…

Хто ж тебе кольором синім позначив?

Де ж заподівся червоний барвник?

Попіл зоставсь… А вогонь куди зник?

Голод підсинював кров іще змалку,

зранку катався на катафалку,

порохом смутку очі чорнив

і сумував, сумував, але жив…

Виріс покручений та сучкуватий,

наче Іудине древо горбате.

Випнулись жили, мов гілками кущ,

може, й мене обповив чорний плющ?

Лінію теплу гне чайка сирітна…

Глип — ні, то ворон клинцює повітря,

попелом став за хвилину пилок,

день почорнів від зчорнілих думок,

наче на очі пов’язка лягла.

Та ж позосталась нитка тепла.

Йду я навпомацки — руки тремтять,

чую, як б’ють десь джерела багать,

пеком печуть дві жаринки на скронях

і палахкоче метелик червоний,

а на долоню ворон сіда —

в отвори віч крадькома загляда…

Що ти там бачиш? Мохнату істоту?

Втілену в згусток смолистий скорботу

чи у обслоні новій мене?

Щось там ворушиться, мабуть, страшне,

бо, відсахнувшись, ти, пташе, летиш

і у повітрі червоно гориш.

Хто я і де я? Ніяк не з’ясую

і не живу, а сумую, сумую…

Лінія ж дня стала ламаним дротом,

глиця — колючками, словом — скорбота…

Все проминуло, все відійшло…

Руки холодить студене чоло…

***