“І ці знайомі доторки тепла”

І ці знайомі доторки тепла,

у сутіні тоненькі риски світла

засвідчували — ти вві сні була:

прийшла і вийшла з мене непомітно…

Та закипів раптово барабан,

із-під дрімоти вихопились ноги…

— Що, припізнивсь? — спитав сусід Іван,

і засопів, і заіржав, мов огир.

Трамвай гірко-зелений заскрипів,

і клей конторський виступив з долоней —

я до чиєїсь спини прикипів,

а до дверей очима прихолонув:

заходили й виходили вони,

зникаючи із дійсного в уяву…

І вийшов я у ранок мовчазний,

цибулею пропахлий, духом кави…

Світивсь папір, очікуючи слів,

слів реєстрових та слухгняних речень,

завідуючий мовою — чорнів

і гнів ранковий клав собі на плечі…

Перо писало замість «змісту» — «світ»,

та не «рахуєм» радісно спіткнулось, —

всі літери змішав руки магніт:

вони повзли у ручку, як у вулик…

Коли вже крапка зникла, крізь папір

побачив я… ген-ген… себе самого,

і промінь зору входив у мій зір,

і мотузом сукалася дорога…

Я вийшов з себе — в себе увійшов…

Почув, як лунко вистрілили двері,

і розмотався тіла мого шовк —

чорнильна тінь зосталась на папері.

А ти вузлом на погляді була,

зав’язана з обох країв очима, —

метеликом по лінії тепла

моя душа летіла, ледве зрима.

Я озирнувсь: сусід вганяв гвіздки

у чистий аркуш, в прямокутні двері,

і сутінь виступала з-під руки,

і розповзалась пляма на папері…

***