“І день навстежень, і очі — розкриті на безмір”

І день навстежень, і очі —

розкриті на безмір…

Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні.

І в злеті крильми черкали об стелю,

і в пам’ять вростала саманна оселя.

Тепер, як одвірки — вузькі, клинцюваті,

не пройде крізь нас ані тин, ані хата.

Як вушко у голці — ледь світиться око,

щоб свідчить щомиті про світу широкість.

Вербовий листочок крізь нього не пройде,

хоч хмелем, хоч болем ту пам’ять розгойдуй,

де паколи-дати під «досі» до «доти»

стримлять, прочинивши у юність ворота.

Хоч цівками звідти дзенькоче дійниця,

і прядка фуркоче, мелькоче білиця,

і нитка іззвідти прядеться тонка,—

рішуче ступлю, та мене не пуска

холодна рука.

І голос незримий: — Ця брама вузька… —

Та я ж, мов кілок, що зоставсь з ожереду;

щось мимрю, неначе той голос нагледів.

Літа ж, наче сіно, вітри розметали.

Такий я самітен, сирітен, мов палець.

— Але ж твої очі ввібрали такого

по всіх велелюддях, по стежках-дорогах:

калік безпритульних, кривих погорільців,

горбатих, сухотних з сліпцями у спілці,

злодюг, віщунів, волоцюг, під тинами

сиріт, лірників, жебраків з торбинами…

Не можна тобі ані кроку ступить

в ту браму, куди лише сніг пролетить. —

Іду, а за мною все двері та двері…

Крізь них пролітають сніги білопері.

Вони зачиняються лунко уряд,

іду, обернувшись душею назад:

там мати із висівок паску пече…

Крізь очі вузькі вже й сльоза не тече…

***