І є народ

На сизих пагорбах рясне село горіє,

І сірі вітряки докрилюють свій вік.

В брунатних берегах ріка багряна мріє,

І гай засмучений стоїть, як чоловік.

Ні лету літака, ні шурхотіння гуми,

Тут тільки я, тут я і неба тло,

І дума про народ, моя стодумна дума

Навшпиньки заглядає у чоло.

Як міниться усе! і дурень той, хто зміни

Незмінно заміня вчорашнім днем без змін.

Народ в путі. Та він тавра не зніме

Із тих, хто за народ

являв

себе

         взамін

І, відрізаючи живі шматки з народу,

Пророкував народові майбуть.

Та брів народ. Де бродом, де без броду,

Без нас, нетяг, тягнувсь з не бути в буть.

Бо він народ. Бо він глагол життя.

Він зміна змін. Йому нема заміни.

Бо він один крізь весни і крізь зими

Веде свій слід з не бути у буття.

А ми? Хто ми?

  Себе ми знаєм зроду.

Чимало віддалось нас жаху в рот.

Лиш ті не віддалися, хто народу

Віддав себе і ствердив свій народ.

Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші.

Що наросли з худеньких матерів

В саду порубанім.

  Я знаю, не для тиші

Вулкани дивляться

З-під наших юних брів.

Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.

Естрада, сало, космос, кавуни.

І є народ, в якого є прокляття,

Страшніші од водневої війни.

1962