I Let It In And It Took Everything

Щоб я хоч щось написав - треба, щоби ти відібрала мій подих.

Щоби я щось зробив - треба, щоб відсутність тебе мене вдарила в дих.

Щоби я з ліжка встав - треба, щоб знов мені гостро хотілось померти,

І без тебе поруч я згасло римую паршиво-порожні слова зі смертю.

І щоб захотіти поїсти - мені треба, щоб злиплись у нутрі кишки.

Аби зібратись до купи - негайно потрібно порватись в шматки.

Щоб захотіти зігрітися - мушу без рухів заклякнути у мінус сорок,

Бодай повстати з могили, ожити - треба стрибнути із хмарочоса.

Бодай вчути живим себе - покрию блювотний фаянс кров'ю з вени.

І осісти близ вогнища я не можу без того, щоб не облизати всім стегна.

Аби піти на пробіжку, безпробудно я маю синячити горькую. Місяць!

І щоб до творення проснутись - треба знести макітру, яка в біса не світла.

Твоя недоступність - вглиб на всі сто відсотків пронизує ранами;

Змиваю м'ясо з обдертих кулаків крижаною водою з-під крану.

Відсутність слів твоїх, дій і погляду жалять більше, ніж бронь із терену...

В понеділок зазвичай вмирають надії, а життя зазвичай згасає у середу.

Твої слова - не помив, не зробив, не відкрив, не писав, і не зустрів.

За весь прожитий час тут подорослішать птахом усе ж ти, голубе, так й не зумів...

Допоки лизав стегна - йшов непевно, затемно, вибирався назовні із спогадів,

Вільну птаху у клітці не втримати - а отже - невільний я, бо втонув у тобі.

І щоб вбити себе, мені треба почати пекельно бажати жити,

Аби побачити світло - на очах маю наглухо чорну завісу закрити.

Знецінити все - це мій шлях стартувати довкола хоч щось цінувати,

Бодай стати найщасливішим у світі - цілу вічність повинен страждати