“І мерхли хмарини, наповнені світлом”

І мерхли хмарини, напоєні світлом,

міняли химери подоби свої…

І ніч прибувала — швидка, непомітна,

вона закрадалась, мов злодій в гаї.

Усі кольори викрадала здовкола,

і ширила очі, і вузила світ;

я знав, що цих хмар не побачу ніколи,

бо стануть дощами, перейдуть у лід.

І визначить меж я не міг поміж ніччю

та днем, у якому я жив дотепер.

Туман каламутив прозоре заріччя,

і промінь останній на хмарі померх…

Роздвоювавсь розум. І зір розчахнувся.

В проміжку вечірнім снувався туман.

За світлом останній, захекавшись, гнався,

шмагав по обличчю набряклий бур’ян…

У тіло впивався стоусто п’явкастий,

тонкий, довгошиїй, чіплястий реп’ях,

і хлюпала сутінь у груди хвилясто,

мов крила важкі розпанахував птах.

Спинився і слухав тривалу погоню,

що довго ще йшла у моєму єстві.

І стукало болісно серце в долоні,

немов забивали два цвяхи криві.

***