І на їхні голови поклавши

І на їхні голови поклавши,

сутінки із яструбиних крил.

І загорнуть лихоліття наше

в тепле листя, в золотавий пил:

рибою пливи, свідзинським; кавою

посмішку залий. І за одвірком –

за три кроки погляду лукавого

не зітреш за шклом. І з нашим віком

в теплім листі порпайся. Зануриш

голову у жолоб річки. Блудять

мертві очі. І кого ти дуриш

з цеглою й підошвами на грудях?

Трубадури дудку і підсвічник

ще проп’ють у корчмі, але корчить

лихоліття лиховісну вічність

руки заламавши в зблиску вовчім,

що на їхні голови поклавши,

ніч – як черево вочиці – і схолоне,

зупинившись кров, але настрашиш

тих світів заюшену заслону.

Блудиш по світах, петляєш. Втечу

рибам напитай – втікач самітний.

І заходить тінь чиясь за плечі

й крейдою твій контур точно мітить.