І не оскаржив біль

—О-о-о-о-й! —

Стирчить, наче сучок, в повітрі вигук гострий;

знеобачки наткнувсь та й розпанахав слух…

Навіялось снігів, натік дощами простір,

у горлі мови жар задмуханий потух.

І вивіялось все, все видмухалось — протяг!

Уїлася зола у лінії долонь,

і випрялись пісні з дупла сухого рота,

де дим колись снувавсь та лопотів вогонь.

То мимрення, то схлип, то шелест шепелявий,

по просто порух губ, але глухий, без слів…

Що ж від людини тут? Хіба що лиш постава…

Бог й мову відібрав, щоб серцем розумів

безглуздість слів усіх та беззмістовність знаків,

і звуків вузькоту, і мови мілину.

Лиш сльози залишив, щоб розум свій оплакав

та марницю трудів в скорботі осягнув…

Намножував, збирав піщинку до піщини,

до слова слово клав і думкою кріпив:

розсипалось усе — череп’я замість глини,

розпорошились вже і кам’яні стовпи…

Видмухують вітри з віч прожилки агату,

вистуджується час, вивітрюється сіль,

вищерблюється рот, аби мовчав про втрати,

і долі не хулив, і не оскаржив біль.

***