І перший сніг, і плавний супокій

І перший сніг, і плавний супокій.

Цвіте різдвяник — в домі тихе свято.

Так мало нам потрібно й так багато —

всього в нас є на вуличці вузькій.

Тут на снігу з’являються сліди

колишніх свят, і голоси минулі

уґвинчуються в стіни, ніби кулі,

і кличуть нас до себе назавжди.

Ті погуки — блаженні й больові.

Щось вічне зацвітає у крові

і стугонить навально, мов кіннота.

Сліди згорають легко, мов папір,

коли нагряне день, але повір,

що ми без них — немов свіча без ґнота.