“І, посміхаючись, мов танув”

І, посміхаючись, мов танув,

і перетворювавсь у рух.

І відкривав не вуха — рани,

аби поглибити свій слух.

І затверділе зверху тіло

зчищав, мов кору. Щоб відчуть,

як поторкає звечоріло

повітря сиза каламуть.

І слухав, розчинивши тіло,

як в серці промінь затверділий,

немов накільчений, росте.

Повітря зашерха густе…

Але вихоплюється слово

від захвату, що тобі знову

вертає свіжі почуття.

Кричиш: — Весна! — І світлим словом

промірюєш глибінь життя.

***