І що не кажи, а на серці — печаль,

І що не кажи, а на серці — печаль,

Мов тінь понад краєм, тривога лягає.

Зронили у прірву свій чистий кришталь,

І горді, в кайданах, по світу блукаєм.

Згасили у чварах, розвіяли в дим

Багаття, що волю кувало сторіччя.

І стали у власному полі — ніким,

У власному домі — вигнанці одвічні.

Ми самі звели цю холодну тюрму,

І самі ж скували іржаві лещата.

І замість світанків ковтаєм пітьму,

Чекаючи мовчки на суд і розплату.

Та досить коритись! Збираймо кришталь,

Збудімо вогонь, що сховався в імлі.

Нехай переплавиться в ярість печаль —

Бо ми не вигнанці на власній землі.