І сон розгадую вві сні

Була подушка голками набита…

Чи, може, спав в терновому вінку?

І снилося: біжу високим житом,

і вустюків в мені, як в гольнику…

Я сам не свій… Мов на чужій подушці,

не рухаюсь, зіщулений лежу…

І сниться, що біжу по житній смужці,

все толочу нескошену межу.

І уві сні сон розгадать силкуюсь,

біль відчуваю в скронях та очах;

подушка раптом лопнула, мов куля,

голчаний з неї висипався час.

Вже на піску… ловлю повітря ротом,

звисають з неба чорні мотузки,

немовби мене знаджують висоти,

та я лежу, не підведу й руки.

І десь голосить жалібно сопілка,

снується павутина голосна,

мов визначає, як змінивсь, наскільки,

яка моя тілесна довжина.

В розкриті очі гостроока зірка

вповзає, наче житній колосок,

і, мов зарубку, ріже на одвірках,

лопата в головах тугий пісок.

Вширшки — півметра, три ступні —

завдовжки

і аж по горло вічна глибина,

і чую: піді мною трухнуть дошки,

і бачу: нова шиється труна.

І вибух підземельний раптом чую,

він рве коріння, землю сотряса.

— Біда! Війна! — збудившись все кричу я,

і «а-а-а», мов яма, глибне в небесах.

***