“І сонях гнеться, і землю гне на осінь”

І сонях гнеться, і землю гне на осінь,

І синій голос висне, мов крило,

Що раптом над

Просонням простяглось

І протягло золочені покоси.

— Не клич мене,

Занадто таки низько

Ранковий гомін, вхекавшись, пробіг

За небосхил, що править за поріг

Осідку нашого і нашої колиски.

— Не клич свій клич,

Луну не поверну,

Затисну в грудях вигук і відлуння.

Зігни свій крик, бо зляканий впаду я

І вже ніколи в небо не впірну.

Моє розкрилля — крила мук твоїх.

Не я лечу — розіп’ята у небі,

Ти котишся із райдуги кумедно,

І тане погляд в хмарах осяйних.

— Не клич. А то вже й так стулив долоні сонях,

Я ж наболілу зірку проминув.

Твій клич за відчай я сприйняв спросоння,

І, обминувши, знову повернув.

***