“І вітер ламкий, наче крига, кришився”

І вітер ламкий, наче крига, кришився,

зникало з блакиті пташок клинописся,

на біле біліше лягало, мов тінь,

кришилася крейда на полотні —

на білій стіні писалось обличчя,

писався життєпис вапном мальовничо,

вчорашнє вставало на повен свій зріст,

і вчинки писались на ньому навкіс.

Писалось весьдення священним писанням,

срібліла дзеркально сторінка остання:

на неї хтось дихав, бо пар залишався,

на ній непомітно чийсь вирок писався:

кришилася крейда розм’якла додолу, —

рука непохибно дописує долю…

***