І я туди ж

Пахнуть ранком, розмиті стандартом газети.

Манить простором, шматтям забите вікно.

Політична вуаль у кіно, між людей в інтернеті.

Підсвідомо сьогодні вона – мій гіпноз.

Сонна лампа і промені змерзлого сонця.

На полиці – відксерений друг і поет.

І листівки-агітки на кожному кроці,

Про політику кожен відомий куплет.

Огляд преси вечірній: трагедії, вибори, гроші.

А про цінність і вибір нема ні рядка.

Президент, депутати і мер – всі хороші.

Тільки гречка на рівні з ікрою – гірка.

Енергетики сумно стоять на вітрині.

Не купують їх, надто уже дорогі.

Тільки черга зібралась за “Вінстоном” синім.

І міліції повно, і дим, як туман, навкруги.

“Я радію за тебе. Нарешті навчилась писати”, –

Витирає дідусь мій розквітлу сльозу.

Розумію. Політика в домі у нього, як свято.

От і я так повільно у неї вповзу.

На дисплеї замигало щось кольорово.

Вимикаю мобільник. Депресія. Осінь. І я на краю.

Я ступаю розритими клаптями рідного Львова.

Хтось багаття розвів у моїм українськім раю.