Ідилія дощу

Ідилія сьогоднішнього дня про дощ та його шляхетних друзів.

Як партію у шахи необачно сонцю він програв,

І вийшов замість нього він на зміну ранкову й до обіду.

І в карти полюбляє львівський дощ зіграти,

Та гравець із нього нікудишній, гірше нього хіба коричневий туман,

та він уже старий і зав'язав.

І шепче дощ усім якусь нісенітницю. Мені, наприклад,

Розказав, як залицявся до білої хмари, а вона

Ще та вельможна краля - відшила його, і ось він тут.

Пусте, нехай - промови дощ. На завтра в мене є сценарій, як їй сподобатись -

Я прикинусь вітром (він ганяє хмари одну за одною),

молодшим братиком своїм, у нього я позичу капелюх.

На що я лиш у відповідь всміхнувся.

А він продовжував - роботи тут у вас у Львові рутинної…

Навіщо ж ваш мер так часто замовляє дощ?

Я Стрийський парк люблю і лави його мити, я їх приємно лоскочу.

А тут та парочка закохана! Які ж уперті! Я ллю і ллю і ллю -

Вони цілуються собі.

І я задумався, який же поцілонок під ранішнім дощем,

І губи мокрі, та вже не такі солодкі,

мабуть не такі - чи все ще такі?

А може вони вмивались перед роботою?

Або пані-ніч дала абонемент на побаченння до ранку.

А дощ продовжував - Одного разу я старим трамваєм,

таким, з великими очима, заїхав на кінцеву двійки. Там спочивав.

Мою увагу украла самотня постать з парасолею (ховалася від мене так).

Провів її я до дверей будинку, але і там вона сховалась у стінах кам'яних,

де я ніколи не бував. Я лиш гадаю, що досить сухо там.

І працював в той день понаднормово. Я бився в шибки вікон, виглядав її.

Допоки посеред кімнати за грайливими фіранками

побачив, як сушилася та сама парасоля-самозванка.

І я завмер…

Oчікував одну годину, дві, і тут я раптом від хивлювання затремтів, -

Відкрились двері, я ледь не вибив шибку.

- І боса ніжка, така тендітна (немов корал, омитий водами тисячоліття),

Ступила на поріг.

Я закляк.

І сонце, сонце, брате, мій, навіщо ж ти у ту саму хвилину вигляда?

Я, сліпий дощ, осліплений тобою, у памяті навічно

закарбував лиш милу босу ніжку.

Заслухався і я дощу, і не помітив, що смутно стало у мене на душі

(пробіглось стадо воронів безкрилих).

Вибачай, дощ, я йду балкон відкрию і радість я у гості запрошу

З повітрям чистим і гамором людей.

Вибачай дощ, ти цікавий співрозмовник, точніше оповідач.

Але у мене, у людини, повно справ. А ще, можливо,

На побачення сьогодні я піду.

Зустрінемся пішніше, дощ, окей? Десь о шостій?

Де ти живеш? - Я б й сам зайшов.

Я не бездомний, хоть адреси я не маю.

Шукай мене десь там - на небесах,

Де я у мріях поволі сновигаю,

Де до хмаринок білих залицяюсь,

Або ж під оперним шукай