Ідилія

Тонка, як волосінь, співка осіння барва

і обриси плавкі розкрилених пташин;

і літо залиша на виногронах карби,

проміння запада до самих серцевин.

І рукавчаста тінь стоїть на перехресті —

хто відцуравсь її при перших холодах?

Чому, чому мені ліг, наче знак на честі,

до тебе дальній шлях?

До бубки потовчу весь виноград в давилі,

а стомлена стопа вшанує тихий ґрунт,

і струни продзвенять, що чують міць і силу,

коли їх п’ять шулік ярливих люто рвуть.

Плиткий найперший хміль і радість полохлива,

і нетля тче крилом шовки на каганці,

і вибіга сльоза, засвічена, щаслива,

щоб висвітлити вкрай весь подив на лиці.

Спалахнута, мов гнів, в своїх прозорих смутках,

ти будеш боронить дзвінкий струмок вина,

та не помітиш ти, що він на твоїх пучках

навився самохіть, як зірвана струна.

***