Ідол Рода

Історія оця не справа дня. 

За всякий гріх чекає нас платня.

Людині часом за власну скверну

Плати нічим, простіше вмерти.

Моя земля і чесний люд,

Вісі душі, що на ній живуть-

Ми знаєм, що є “для” і “від”,

Повір'я плодимо на світ.

Де ідолів зросли могили,

Боги язичницькі лишили

Для тих, хто їх крізь товщу літ

В серцях зневірених зберіг,

Знання таємні, що вже завтра

Дитині- казка, діду - правда.

Той страх людський і їхня віра

З богами вічними згоріла,

Та є в цій пастві одиниці,

Що давні знають таємниці

Про зело, води і про твар,

Що всякі душі - то товар,

Така собі одна з валют.

Про це в нас мову не ведуть.

На світі дурнів не бракує.

Таких могила лиш лікує.

Як слово віще повз кожух-

Пильнуй, бо лишишся без вух.

Жадоби гірше лиш пиха.

В такого доленька лиха.

Тут, кажуть, був один ледащо,

До мудрого попхався в хащу.

І просить в діда шось таке,

Що дівку з розуму зведе,

Ну а самому щоб завжди,

Не знати горя і біди,

Щоб силою, усякий вірив,

Він рівнею здавався звіру.

Дідо каже: - Сам хоч знаєш,

Як з тим жити коли маєш

Все й відразу? Ти не перший.

Пантеон не перевершиш.

Ти й до мене йдеш без шани,

Як ти з вічними богами

Будеш гідну мову вести?

Це ж бо справа смерті й честі!

-Знає кожен, діло ваше-

Тут точити баляндраси.

Цю промову пропусти

Та пояснюй “що” й “куди”! -

Гарячково каже хлопець,

Та й забув, про що сам просить..

-Своє місце, внуку, знай!

Доля часом, як нагай.

Та на них пинять не треба,

Все залежить лиш від тебе!

В гущу лісу йде дорога. 

Край дороги постать Рода.

Підійти до неї треба,

Звідти дивишся на небо.

Три май сяючі зірниці-

То богині рожаниці.

В них своє добро проси,

Щось в дарунок приниси.

За терпіння і покору

Діви справдять твою волю,

Якщо будеш того вартий,

Бо як ні, то справа марна.

До землі схили поклони,

Щиро дякуй і додому!

Якщо стрітиш ясну Живу,

Значить, дуже пощастило!

Біля броду знайдеш Мору

Не побачим тебе знову.

(Хлопа трапив переляк,

Говорити всяк- мастак.

А коли багато просиш,

Твоя плата то не гроші)

-Може, дідку, як завжди,

Оберіг якийсь даси?

-Не доводь мене на гріх!

Мізки-кращий оберіг!

Не ходи си на біду!

-Може, справді, не піду…

Та й побрів собі додому.

Нудно вештатись самому.

Спати? Як тепер заснеш?

Щастя близько. Сам, як пес,

Лиш скуліти і гарчати…

Словом, нічого втрачати.

Та й пішло теля у ліс,

Що знайшлося, те й поніс,

Все зробив як мовив дід:

Род, дорога, зорі, брід…

Страху й слід простив німого.

Був, вернувся - тай нічого!

Йшов ніким, ніким прийшов.

Злий побіг до діда знов:

-Твоїй мамці в тому світі

Нікуди буде подітись!

Ти мене за кого маєш?

Я, старий, тебе питаю!

(Дідо дивиться й мовчить.

Ще б одну єдину мить…)

-Тьху* (Точнісінько в казан)

-Майся, синку! Далі сам!

Щойно хлопець за поріг-

Дід на небо, потім в сміх.

-”Далі сам”? Як сам, то сам! -

Добре, дідку, по рукам!

Всякий бруд під злим чолом,

Й поза очі - то прокльон.

Цілий день не мав си місця,

Чарку випив грамів 300,

Суть Дажбожу пережив,

Нічка- в ліс. Для того й пив.

Йде той лісом. При дорозі

Думу править постать божа. 

Род сидить і вус мотає,

Все він бачить, все він знає.

Сумно дивиться на зірку:

-Знову впала… Як їм гірко…

В тишу млісну, пісню божу

Криком вдерся наш небога:

-Я вас бачу! Всіх там знаю!

І в останній раз питаю!

Буду мати те і те?

Ви кажіть там! Айно? Нє?

Так і знав, ви -просто казка,

Краще б в церкву йшов на Пасху.

Вір тепер собі народу!

(Пнув ногою ідол Рода)

*Вовчий вій, нестерпний дикий*-

Знак Сімарглів (значить лихо).

І за честь своїх сестричок-

Чесних мудрих Рожаничок,

Хорс засяяв, місяць зблід-

Це страшних віщує бід!

Богом є нічних світил

Сонця брат, Сварожий син.

Бог перевертнів нічних-

Хорс явився, хлопець стих:

-Що ти, гнидо, там хотів?!

Бути силою, як звір?

( Хлоп готовий був до смерті.

Обростати взявся шерстю.

Вовчі тіло й голова…)

Хорс сміється й каже:”На!”

І тепер, на правду, псина,

Він винив одну людину…

-Клятий дід! Його вина!

(Слів не чутно, лиш брехня)

Птаство зринуло з гілок,

Див з’явився -смерті бог,

Чорна птаха, страху лик.

Непричетний до живих.

З ним Морена й діва Жива:

-Я б такого не любила. -

Кажуть двоє водночас.

*Ой, щастить йому цей раз*

-Йди скоріш з очей моїх! -

Буркнув Хорс, на небо зник.

Біг без задніх бідний пес.

Ліс та й ліс. Хоч шмат небес

Подаруй йому, стежино.

“Легко жилося людині, -

Думає тепер щеня, -

А виною всьому я. ”

Під старий трухлявий пень

Ліг від в томи в білий день.

Спав і пісню гарну снив-

Добре диво з -поміж див.

Тут сумна красуня Желя,

Він в обіймах перед нею

Вже не спить і вже не пес. 

Втратив тяму від чудес.

Не звичайна та краса.

Вся скорботна і сумна

Має Желя роль відверту-

Бідним дарувати смерті. 

Мученим і всім в знедолі

Свою милість, свою волю,

Як найцінне з дарування,

Смерть дарує без страждань.

Мовить Желя й тепло дивить:

-Мене дідо попросили. 

Ми тебе отут знайшли, 

Біля пня поміж кори.

На тім місці досі, справді,

Серед квітів маків гарних,

Вовк лежав, ні пари з носа. 

Хлопець глянув трохи скоса.

-Так,  це ти! Бо твоя воля! 

Сила звіра, дівка, горя

Щоб навіки і від нині

Ти не мав - помреш щасливим.

-Я - то милість від богів,

Скромна плата за їх гнів.

Обійняла хлопця міцно,

Там його чекала вічність.

Дід палив старезну люлюку,

Відтерав свою каструлюку, 

Разом хлопця ізгадав,

Навіть дещо шкодував, 

Що в той день сиділось вдома

І відбулась та розмова. 

Що та зустріч таки сталась,

Гірко діду шкодувалось.

І ніхто не знає певно,

Де той брід і де ті землі, 

Де крізь ліс іде дорога,

Край дороги постать Рода.