Єдиним рухом

Утечище моє, прибіжище, криївко,

бездомному мені незатишно і гірко, —

як в полі полину, пожухлій бадилині, —

в дводільній однині від літа і донині.

Темніючи лицем, мов явір на відлигу,

дивився я на сніг посизілий, мілкий:

над ним, як в льодохід,

пливли уламки криги,

стинаючи з ялин насторчені вершки.

Я голову пригнув, ввібравши глибше в плечі,

і слухав, як летять важкі вітри лелечі,

і пошепки благав: — О, проминайте, хмари,

з-перед очей моїх зникайте, мов примари… —

В промоїнах вгорі просвічували води,

і відблиски швидкі котились вдалечінь…

а погляд, як і сніг, вологим був зі споду,

набухлою тяглась позаду чорна тінь…

Вона мене назад щосили відхиляла,

і різала рамена повітряна шлея,

так наче в новий день уперто не пускала,

де з кіссям у руках стояла смерть моя.

І прихистку мені ніде, ніде немає,

і брилою сумною в ногах не тінь — тягар,

а з тріщин угорі висотувалась зграя,

і ширилось гучне, непогамовне: — Кар! —

І, впавши долілиць, затулюючи вуха,

провалювавсь крізь сніг в потужну течію,

і слухав, як несе вода нестримним рухом

в безмежну широчінь, мов тріску, плоть мою.

***