Єднає нас вода

Повні змісту джерельного вкляклі дерева і сизі сніги

ніздрюваті,

від яснющої чіткості мружусь — зіниці болять.

Як же витримать світ? (Бо для мене його забагато,

для дзеркальних дерев рук не стане, аби обійнять).

Як же бути мені, якщо в світлі прозори

входить промінь, а я в промінь входжу стеблом?

Певна річ, розчиняємось ми для майбутніх повторень,

аби, снігом заснувши, збудитись в ярку джерелом.

Скільки неба далекого! Пара укутує губи,

видихається даль, вимовляється мерхлий листок,

і вода вироста кучеряво, зіп’явшись на зруба,

розметавши довкола співучий пісок.

І доповнює ліс твою мову собою,

і вивершує зір висотою настійних дерев.

Не байдужістю, ні, а єднає жадання любов’ю

із твоїми вустами вуста щиромовних джерел.

Очі в очі — і нуриться зір у безодню,

і від подиху хвилиться вглиб віддзеркалена мить,

і корінням тоненьким вода у тобі проростає сьогодні,

аби замкнуту кров з вічним плином своїм сполучить.

***