II Брама

У грі нелюдській,

в спразі неприродній,

Потрясши ланцюги прикрас,

Важкою зморшкою напнувся владний м’яз,

Обняв краї

спокійної безодні.

Підніс,

як пожаданний келих,

Широку браму в вишину,

Широку браму,

грішну і земну,

Мов круглий перстень на руках дебелих.

І творчий хист,

що не втомивсь,

не вистиг,

Снопи принадних зел на камені поклав,

Як груди дів,

гарячих і нечистих,

У шпетних ігрищах уяв.

Так щедро кинув семенасту брость,

Як звик на ложе кидати коханку,

Що зна любовний піт,

важких запліднень млость,

І ситий сон,

і спрагу на світанку.

На брості — квіт,

на брості — квіт, мов око

Розпаленого самкою самця

Ще тих століть,

коли в серця

Вливалась пристрасть хтивого барокко,

Що плинула з віків старого лабіринта,

Що поєднала іздаля

Вкраїнських брам рясне гілля

З вільготними акантами Корінта.

І той акант — не лавр

на голові державця,

І брами щедрої ніхто не розчиняв,

Щоб бранців пропустить

з подоланих держав.

Бо шлях звитяг крізь браму не прослався.

То брама пристрасті пригнобленій і лютій

Старих століть.

Одягнені в шарлат,

Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті,

Мов пишні бунчуки,

бундючний гетьманат.

Тоді, немов бучний вінець,

На масне волосся степу

Поклав церкви свої Мазепа,

Поет,

і гетьман,

і купець;

Тоді, програвши гру одчайну,

Навчився бігати назад

Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні,

Безхвостий Буцефал

прийдешніх гетьманят.

Женіть того коня,

хода його хай втихне!

Мов списа ржавого,

дзвіниць ламайте тінь!

І мовкнуть дзвони,

дзвони з-під склепінь,

Бо серце наше більше, аніж їхнє!