III “Де твій читач, поете-еміґранте?”

“Де твій читач, поете-еміґранте?

Хто купить віршів наболілих том?

Навіщо доторкаєшся до ран ти

старого слова творчим долотом?

Самотній ти — ніхто не знає хто ти!

Живи, як всі! Чому б не йти з гуртом?

Чому без гонорару й заохоти

плекаєш дивний цей анахронізм?

— Вмирає мова наша, дон Кіхоте,

не в моді ліберальний гуманізм!

Візьми ось мову кращої з імперій,

прийми новий і всемогутній “ізм”

і відчини собі в майбутнє двері:

там — замість книг — комп’ютер і екран

твій вплив на маси понесуть в етері

могутніше, ніж Біблія, Коран…

Не наживеш великого добра ти,

як будеш лиш останній з могікан!”

“Спасибі за пораду, любий брате.

Я знаю: ти говориш без злоби,

та в мене вже ніяк не відібрати

того, що я всім серцем полюбив.

Цілющий лік у розпачі і тузі

цінніший за коштовностей скарби:

поезія — одна із тих ілюзій,

що надають життю і глузд і смак;

із нею ми — в довічному союзі.

А мова рільників і кожум’як,

бабусь неграмотних, дядьків упертих —

не дасть себе усмертнити ніяк:

не раз призначував її до смерті

всесильний імператорський декрет,

але вона уже не може вмерти

поки живий хоча б один поет.”

1982