Ілюзія героїзму

Знову за вікном чути рик гармати як років зо тридцяти тому

Та згадую я ту батьківщину-мати що знищила мене

І що ж це за стелі замку

Що так тиснуть як над головою німб

-Pardon Monsieur, ceci est un ordre du Reichstag

-Ton château est désormais à moi!

Мої слова пронизливі ущент

Знищують його як буржуїв я колись

-Excusez-moi, Commandant, mais ce château est à moi !

Смішним голоском тремтячим чую я слова

Але чого вони варті? Без зброї у скрутній журбі

-Alors tu devras mourir

Мовив я дістаючи пістолет

-Non, je vous en suppl...

Проте не встиг він досказати

Що château princier дійсно був його

Бо вже за секунду він лежав на підлозі у власній крові

Червона пов'язка мене ще не підводила

Бо готовий вмерти за неї я

І від того часу як la dame покидаючи мене для мене згнила

Вже не відчуваю того серцебиття

І ось дворик прискіпливий як тінь

Що ніколи відпускати мене не могла

Хоч і ніби не боявся я її

І тут терміновий дзвінок

"Ти! Швидше у комендатуру!"

І вже не стримуючи того потягу хвилювань

Вирушаю я до неї

І бачу лице що не забути із тисячі пейзажів

Лице тієї що любив

І страх окутує у ярі

що ніколи б і не відпустив

-Le commandant est arrivé!

Кажу гірко із нотою страху

-Monsieur, j'ai une question à vous poser

Pourquoi cette fille dit-elle que tu lui appartiens?

І кидаю погляд я на неї

А в очах і страх і біль

Душу рве мені за неї

Проте вибору не дано мені

-Monsieur, je ne la connais pas!

Кажу я з сльозами

-Oui? Eh bien, tirez-moi dessus!

І знову серце кров'ю обливає

Коли згадую її раптовий сміх

Дістав я свого Вальтера

І в очі її подививсь 

А там і смуток і манера

Того що було колись

Раз два постріли лунає

І мене і її в живих уже немає

Проте героєм відчуваю себе я

Бо забрав і своє життя

І тінь що яку не боявся я до того!

Пропала разом із моїм обличчям болю

Але думка мене пронизає до крові

А хіба ж я помер героєм якщо втік із рідної землі?