Ім`я її - літо

На всі боки розкинувся степ у смарагдовім мерехтінні.

Зорі сяяли знов споконвічним, холодним вогнем.

Так нестримано падали вниз, підкоряючись силі тяжіння,

догоряли до ранку в житах, і згасали під літнім дощем.

Вітер зорям стелив степову ковилову постіль,

їм до ранку співав, та кружляв їх у вирі снів.

Голос грому лунав серед степу, неначе постріл,

і бентежив він птаства веселий та гамірний спів.

По стерні вздовж стежок, просто неба - крокує літо,

сивих днів не рахує, і не збирає роки.

Споглядає: чи добре все, чи вже достигло жито?

І вплітає в волосся мрії з легкої руки.