Ім’я

І суцвіть, і пилок, і срібна труш

гуляли вихором і порошились в хату,

де дзвінко так лупало обіуш

ім’я твоє гірке, немов прокляття.

І по складах годинник на стіні

ділив його, повторюючи всоте,

і, мов бджола у склянці, у мені

воно гуло і радісно, й скорботно.

— Невже ж це ти, Марієчко, невже? —

кажу, немов роздмухую жарину.

І, губи розщіпляючи ножем,

твоє ім’я виймаю, як вуглину.

О як мені… і що мені чинить?

Така жура, така мені скорбота:

що не дихну — спалахує, горить

повітря літнє полум’ям у роті.

Але й мовчать нестерпно, то й кричу,

щоб вгамувати біль, стлумити ймення:

— Марі-єчко! Відлуночку! Почуй!

І попільгуй усі мої щодення.

***