“Іще б мені хоч раз відвідати поляну”

Іще б мені хоч раз відвідати поляну,

Де в травах гомонять дуби–богатирі;

Де золото кульбаб надвечір гасне тьмяно

І повагом пливе шуліка угорі;

Де в осоці верба, підгризена бобрами,

Мов скеля, нависа над талом молодим;

Де треба, щоб зладнать з лихими

комарами,

З сирого кізяка густий добути дим.

Тут, кажуть, уночі горять вогні болотні

Чи світяться корчі, зотлілі до трухи.

Тут днює череда, в якій корів півсотні,

А власники — по черзі пастухи.

Вони щодня мені щось розказать повинні

(Що я пописую, те відають усі).

А я дивлюсь на них — і навіть в ластовинні

Несхибно впізнаю продовження Русі.

Та ж сама мова в них і та ж селянська

втома

(Мов щойно звідти ми — женем бджолиний

рій).

Де в світі не бував — ніде не мався вдома.

І тільки серед них побачив серцем: свій!..

Якби мені сказав той, хто не любить

жертви,

Кому віддавна жаль життя і підошов:

— Туди не йди, бо там тобі належить

вмерти,—

Я б, не вагаючись, на землю ту пішов.