Ісус мав відвагу і мужність скоритися долі

Ісус мав відвагу і мужність скоритися долі

і не вступати у бій із Богом й терновим вінцем.

Його розпинали вже тисячі літ, довго, поволі

і він помирав й воскресав з кожним роком чи днем.

Ісус ніс свій хрест на залиту кров’ю Голгофу,

не зламався і страх не почав одбирать його суть.

Маленькими кроками, вітер вдихавши потроху,

вів себе до небес, які кожного тихо звуть.

А терновий вінець творив нові потоки крові,

фарбували каміння тіло болісним гуком,

він терпів, хоч десь в серці знав, що цього доволі,

щоб відчути найгіршу на цьому світі муку.

Вже земля виринала кудись з-під розбитих ніг,

чи то кров заливала сльозами змочені очі…

Якби то був чужий шлях, то може він тут би й зліг,

а то був його власний, давно словом Божим пророчий.

І його розп’яли, цвяхи в руки і ноги забили.

І зробили це люди з такими ж руками й ногами,

і зробили це люди, які мали серце й когось любили,

які посміхались чи плакали часом ночами.

Тіло кров’ю стікало, душа стікала сльозами.

А колючі тернини крали усі думки.

Розпинали Ісуса. Образи творили вустами

кровожерливі дикі люди чи може вовки.

Все ж Ісус мав відвагу і мужність скоритися долі

і шляхом своїм збудувати нове коріння.

Помирав посміхаючись, творячи Божу волю.

Помирав, бо по смерті чекало його Воскресіння.