Іване, в мене нема до тебе кохання

Іване, в мене нема до тебе кохання —

є тільки сміх над тим, як ти вчишся терпіти.

Ти штовхав словом — мов кредою по склу,

а я стерла напис і викинула криги.

Ти ходив за мною, немов тінь при багатті,

думав — грієш. Ти палив — а горіло серце.

Тепер хай у тебе срака горить, Іване, —

не від вогню, а від сорому, що ти носиш як шлець.

Ти писав, що я страшна, що я жирна, що я нікчема,

потім кликав: «люблю», ніби кліп на повторі.

Любов не брязкає ключами перед дверима,

і не приходить, коли вже затоптано дорогу.

Нехай сусіди чують — хай читають, як на лекції:

«Ось приклад — не ходіть за тим, хто грає в паніку.»

Хай йому знайдуть психолога не для кари, а для курсу,

щоб вчився поважати межі, перестав бути драмою.

Бо любов — то не крик, не пазурі, не погроза;

це не гра, де виграш — боятись і маніпулювать.

Іване, в мене нема до тебе кохання —

тільки милосердя, що йде тихо і не повертається назад.