IX “Мандрувати тут у середньовіччя”

Мандрувати тут у середньовіччя —

все одно, що за князем повзти обозом.

Тільки знай дивися в кожне обличчя:

ці хлопаки описані ще Ломброзом —

щось таке злочинне, таке причинне

прозирає з їхніх сумирних писків.

В них минуле каторжне, судочинне —

словом, вони схожі на василісків.

Осінь — це дорога кудись на північ:

на деревах спалах марніє, гасне.

Тут інакший час і не діє Грінвіч,

але ти мандруєш. Буття прекрасне,

хоч темніє швидше, аніж повсюди,

й чим чорніше небо, тим ближче до хана.

Ці місцеві вбивці не зовсім паскуди:

їм важливий сам принцип — не кров, не рана.

Князя можна забити, скажімо, в лазні

чи мечем на сходах або на ловах.

Тут ліси сприятливо непролазні —

кількість мертвих визначиш лиш по вдовах,

по деревах всохлих, яких, щоправда,

значно більше — з таким гілляччям калічим,

ніби хтось крізь них невблаганно падав.

Тут усюди пахне середньовччям.