Із космосу

Сіре небо сірої землі

За шибками нашими стоїть.

Десь летять космічні кораблі —

До яких причалів і століть?

Космонавт на Землю погляда,

Материк далекий впізнає.

Земле, хто твій поступ розгада

І майбутнє визначить твоє?

Ні дахів, ні вулиць, ні шибок

Не помітно на тобі здаля.

Як бабусин вовняний клубок,

По орбіті котиться земля.

І вібрує нитка у руці,

Котру Сонце стомлено трима…

Де ви, люди, мавпи, горобці?

Що там — літо зараз чи зима?

Хмари чи в’язання голубе

Пропливає над тремтінням віт?..

Як же дивно бачити тебе

Отаким маленьким, рідний світ!

Ти — мов рукавичка, що лежить

Між зернят на зорянім току.

Як же просто ми повинні жить,

Щирість в серці берегти яку!..

Раптом душу смуток обпече,

На обличчя ляже сіра тінь:

Унизу під хмарами іще

Є кордонів хижа павутинь.

Світе, світе!

Де в тобі кордон?..

То навіщо ж люди наплели

Тих дротів і сотні мегатонн

Загатили в атомні стволи?..

Тут, крім влади Сонця і зірок,

Ані меж. ні повелінь нема.

Там за слово чи за вільний крок—

Куля в спину, табір чи тюрма.

Загрібають золото скупі,

Сниться кров убивцям і катам.

Тужаться диктатори тупі

Власну велич виказать світам.

Їм, убогим, навіть невтямки,

Що не знає Космос жодних пут.

Дихають безмежністю зірки…

Де ти, справжній світе,—

Там чи тут?..

03.03.1974