“Із окопних часів, із важких лихоліть”

Із окопних часів, із важких лихоліть,

Не зумівши миритись на хлібі легкому,

Я дерусь по драбині, що в грудях стоїть,

Хоч високих щаблів і не видно нікому.

Десь там птахи співають і сонце живе,

Та в самому собі це пізнати не просто.

Ось уже досягаю вершини сливе —

Раптом падаю вниз, мов з дірявого мосту.

Та жаліти не варто, бо все ж таки я

Дещо встиг зачерпнути на світлій вершині —

Зазирнув поза небо, де в зорях буя

Творчий дух, що шукає притулку в людині.

Він без мене — ніщо, я без нього — сліпий.

Наче тіло й душа, ми єдині достоту.

Сходь на гору, безсмертя із обрію пий —

І, зійшовши в долину, рушай на роботу.

І повірте мені: найдорожча — вона,

Перемога, яку я дістав над собою.

Хто це звідав хоч раз, той навіки пізна:

Не існує у Всесвіті важчого бою.