“Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак”

Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак,

поночі крався v вежу, з якої все видко, —

сходи рипіли, тремтіла над оком зоря.

Все, що ти можеш, — пізнати невидимий рух

війн і чуми, і вогненних коліс

на темному атласі ночі.

Все, що ти годен, — здійматись у вежу,

папі писати цидулу про недорід

і розмовляти латиною там,

де від тебе чекають самопожертви.

Пахло щурами. З вежі виднівся космос.

Юрцьо, ректор Болонського etcetera,

бачив у небі всілякі країни світу.

Все, що ти бачиш, — хіба що хвіст

від комети, яка розцвіла

над чернечими снами Європи.

Все, що ти видиш, — хіба що качан,

дірка від бублика, слід чумацької валки,

що споконвіку мандрує в нікуди

з пахучих вогнем україн.

Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачив

на небі Дрогобич: залатаний мертвими мур,

два костели, дзвіниця і церква св. Юра.

Все, що ти здатен, — закрити при цьому очі.

Згусла в сорочці рана, дірка понура,

всмоктує в тебе таємні пророцтва ночі.

Все, що ти знаєш, — калач, переламаний навпіл,

не зліпиш докупи. Дні твої, наче вода.

Небо запнулося чорним. Дописуєш папі:

сього року, здається, знову рушить орда…