Камінець

Як можна так жити далеко і певно, —

на нас-бо чекають спокуси недремні:

пиття-забуття, і життя захлинальне,

і день безберегий, і ніч сповивальна,

заснеш — не прокинешся, ступиш — впадеш…

Рости, як травина? Авжеж-бо, авжеж…

На пожир пожежі, на поглум дощам?

Зігнувшись, ламатись сухим пополам?

Е, ні… Як же жити? З якого кінця?

Дороги розмиті, беру камінця

на певність, на міцність, на жорен-поріг,

отак і живу, навпростець, без доріг,

несу не в той бік, волочу камінець,

і шиється слідьма цівкий ручаєць.

Тягар добровільний обтяжує плоть,

але ти не здалий його розколоть:

долоні до нього навік приросли,

весь вік не позбутись тобі кабали.

Бо став валуном той камінчик дрібний,

що взяв у дорогу, щоб певність зміцнить.

Що далі, то глибше він в землю вгрузав,

все важче було озиратись назад.

Він суне і тягне тебе вдалечінь,

і ти коло нього — як в полудень тінь…

Зате маєш певність — гора кам’яна,

проте під ногами гуде глибина,

то краще за каменем далі іти,

забувши про прірви, провали, мости;

про те, що чим далі, тим глибшає слід,

і суне той камінь до вічних воріт.

***