Кам’яний вік

О камене битий! Відкритий, терплячий!

В тобі чітко душу приховану бачу

і стиснуте чую мовчання в тобі,

у тебе учусь зосереджувать біль…

Упертості вчуся, але не байдужжя,

та рухатись вільно не годен і ти,

відкрите тобі і мені надовкружжя, —

на груди мені хтось тебе накотив?

Ми грузнемо в землю поволі обоє;

лиш думати вільно мені під тобою,

і, втиснутий в землю вагою твоєю,

спорідненість чую — я з нею, я з нею.

Надгробком ти став мені, камене, власним,

пристанням моїм і щитом — одночасно.

Ти входиш все глибше у мене щодня,

а страх входить в жили і кров зупиня…

Тягар твій у груди втискається тупо,

і прагну розтиснуть твою шкаралупу,

і нігті вганяю в пощерблений бік,

але розщепити не можу твій вік.

О камене! Звідки ти? З Трої якої?

Які ти слова приховав за щокою?

Чого ж ти подосі уперто мовчиш?

Коли ж ти обізвешся словом, коли ж?

Та тиск його дужчає, важча мовчання,

з грудей витиска він питання останнє,

зривається з вуст моїх перша печать:

— Допоки на грудях ти будеш лежать?

***