Карби на камені

Снувались крізь шум

лише звуків прожилки,

і вітер до білого воду стругав…

В ногах шерехтіли камінні обмилки,

і морю затісно було в берегах…

Ти, водо,

колись могла світ весь пойняти,

вмивала всю скверну з обличчя його,

а зараз стискають бетонні лещата,

і світ цей, напевне, очистить вогонь.

Бо ти не піднімешся, водо, безсила,

до скелі, де ймення увічнив своє

зубилом на камені «Жорка Дурило»,

і хвиля в підніжжі знеможено б’є.

І мацають поглядом ймення туристи,

що ввійде безсмертним в наступні віки,

і каменю важко коросту цю зчистить,

і в піні від люті киплять ріняки…

Вогонь покарає, вогонь порятує,

а камінь киплячий заллє всі дірки.

А поки ж з-за хмари

незримий б’є струмінь

і хрестиком мітить зчорнілі думки.

І звуків прожилки снуються агатом,

і звуків волокна сплелися в брехню,

стіну ж пропікає розщеплений атом,

прядеться тонесенько нитка вогню…

Він витлить на світі живе все дощаду,

і світ захлинеться в пекельній смолі.

Графітовий дощ перехрещено пада,

чорніє у кожного хрест на чолі.

Давно запечатано помисли наші,

і літера кожна — це вічна печать:

душа неспалима — за неї не страшно,

а страшно нам жити

й не страшно вмирать.

Вогонь перетопить карбовані злитки

і змиє з металу відбитки царів,

зостануться тільки пречисті відбитки

очищених душ на камінній горі.

***