Карбівник

Збігає життя, проходять і дні спотикальні.

Лежить, мов наріжник терпіння, спростований камінь,

байдужий до часу, глухий саморослий,

укотре, укотре об нього душа спотикається боса…

На ньому чи з нього підносився погляд далекий,

білились полотна, і сніг спочивав, мов лелека.

На ньому вода полишала глибокі позначки

і долю свою сполучала з минулим завбачно.

Безсмертя своє покладали на тебе були можновладці,

кайлом карбували чоло відчайдухи, завзятці…

Та камінь є каменем — випорскує іскра нерідко,

бо пам’ять її закликає у свідки.

А іскра ж, обтяжена простором, гине миттєво,

і з’яву життєву надовго затягує мрево.

І камінь горбатий, сукупивши стільки терпіння,

мов улик, гуде, вже близький до прозріння.

***