Каюсь (235)

Не було дня, коли не жалкував,

не було дня без долі каяття.

Себе до батареї прикував,

в палаючому домі забуття.

Пройшло немало часу, а я досі,

шкодую, що зробив у тяжку мить.

На битому я склі, а ноги босі,

стою і все не можу сльози лить.

Я перебрав себе, як пазли й лего,

зламав каркас зсереди пітьми.

Зафарбував у новий колір его,

згадав ті дні, коли були дітьми.

Всі сльози випив, і розбив слова,

закрив ворота в душу замок.

Тепер болить від туги голова,

і серце ниє від усіх думок.

Я кожну ніч молю собі прощення,

і кожен день по тілу плине яд.

У голові слова з простого вчення,

зібразися разом в холодний ряд.

Я спробую забути, що минуло,

і жити далі спробую не раз.

Та на душі печать, усе що було,

перетворив у тисячу образ.

Не було днів, коли не жалкував,

жодних ночей без долі каяття.

Колись я просто вгору крокував,

тепер кульгаю стежкою життя..