Казав Один

Казав "Один": — Ну, осінь! Що із того?

Я віршомазів не сприймаю аж ніяк!

Все очевидно! Осінь, ліс, природа...

Я все на свої очі бачу й так!

Як тільки листя почина жовтіти,

Поети зграями впадають в дикий раж!

Оспівують дощі й зів’ялі квіти,

Нікчемний є для мене їх кураж!

Чиргикають пером в своїх блокнотах

Про біль розлук останніх теплих днів,

Про спалахи ранкові в позолотах,

Та про пташиний запізнілий спів!

Птахи ж завжди на зиму відлітають!

Ну як не увірветься тут терпець?

Поети ж сум та розпач нагнітають,

Та ще й сльозу пускають під кінець!

І так закрутять вміло й віртуозно,

Звичайний по-осінньому сюжет,

Що вляжеться в душі туман морозний

Під хитрістю римованих тенет!

Але ж так кожен рік! Все ті ж події,

Все той же знов осінній епізод.

Холодний дощ, і спина знов німіє,

Коли збираю я Антонівку й Ренклод.

Що ж тут нового? Все завжди в природі

Йде чинно, як за блискавкою грім.

А у поетів та писак, й казати годі!

Сковеркані мораль та гуманізм!

Отак блукав "Один" по свому саду,

Бурчав, та роздивлявся все навкруг.

Знічев’я він не міг собі дать раду,

Й робота вся валилася із рук!

Легенько вітер шарпав його комір,

А він вдивлявсь у в’янучу красу.

Вслухався у прощальний пташий гомін,

Ховаючи непрохану сльозу.

І листя під ногами шурхотіло,

А рій думок зривався та кишів.

Всю його душу осінь зворушила,

Й заповнила пустоти до країв!

—Який же я приземлений та сірий!

Весь час ховав чутливість у собі!

Моя душа з роками зачерствіла,

Немов окрайчик хліба на столі!

В його нутрі боровсь холодний розум

З теплом сердечним, що на дні жило.

Стояв "Один", мов під тонким гіпнозом,

Й відчув, що зрештою тепло перемогло!

—А осінь справді мудра й досконала,

Й неперевершена у творчості своїй!

Не потребує ні похвал вона, ні слави,

У неї що не день — шедевр новий!

І хоч віршів писати я не вмію,

І з римою я дружби не вожу,

Тепер поетів я вже добре розумію,

Як на духу собі признаюсь і скажу.

Щасливий я та радісний безмежно,

Що розпізнав гармонії секрет!

Хоч не сприймав поетів як належне,

В душі я теж — замріяний поет!

***

Мораль сама в блокнот мій напросилась,

Такий є парадокс натур людських,

Що навіть скептик у душі закоренілий,

Не є байдужим до живих красот земних!