Казка про доброго Падішаха

Був собі Падішах у далекій країні,

Не мав він палаців, не їздив на коні.

Його шатро — то небо синє,

А трон — простий камінь при ріці.

Він був бідний, але серце — з кришталю,

Любив свій народ, як дитину малу.

Хто плакав — той сміхом від нього йшов,

Хто голодний — хліб мав з любов’ю знов.

Він давав не зі скарбів, а з душі,

І руки його були прості, робочі.

До старих приходив із хлібом,

До хворих — із добрим словом і вірою.

І казали люди: “Оце цар великий!

Бо не збудував собі храму з каміння,

А збудував — у серцях людину,

Що пам’ятає: добро — то святиня.”

Так і жив той Падішах, тихий, праведний,

Без корони, без золота, але з мудрістю.

І лишив після себе не спадок,

А приклад — як правити з любов’ю.