Казкова поема для Санта Клауса

Санта Клаусе, хазяїне зимових шляхів,

ти ходиш там, де слід не лишається,

де зорі блимають тобі, немов старі друзі,

а вітер шепоче тобі таємниці світу.

Я дякую тобі за перші кришталеві дива,

за ті іскри, що летять у повітрі

коли ти проходиш повз —

і ніхто не знає, що саме в ту хвилину

в комусь народилася надія.

Кажуть, що ти мандрівник казок,

який бачить усіх дітей світу,

навіть тих, які давно виросли,

але в душі ще носять маленьку лампу світла.

Моя мрія — побачити тебе, Санто,

у червоному плащі,

з сумкою, що дзвенить чарівним теплом.

Але я знаю:

ти приходиш лише до тих,

хто вміє бачити невидиме.

Мабуть, я не зустріну тебе очима,

не доторкнуся до твого рукава,

не почую, як хрустить сніг

під твоїми спокійними, стародавніми кроками.

Та мама сказала:

ще трішки — і все зміниться.

І я вірю.

Бо казки ніколи не брешуть тим,

хто все життя чекав на диво.

Тому я пишу тобі цими словами,

українськими, теплими, живими —

і знаю, що ти зрозумієш.

Бо ти чуєш не звук, а душу.

Не букви, а бажання.

Не мову, а світло в середині.

Дякую тобі, Санта Клаусе,

за те, що ти десь є.

І що твоя казка

досі вкриває цей світ м’яким снігом надії.