Хліб по воді

«Хто позирає на вітер, тому не сіяти,

а хто дивиться на хмари, той не жатиме».

                                                                       Екклезіяст 11:4

Я любив дощ, тільки тому, що його любила вона,

Коли зазивала в альтанку неначе на власний острів,

Вона обіймала мене, а довкола шуміла вода,

І для неї зникало майбутнє, земля, часопростір.

Я слухав як билося серце її тоді

І лякався зворушити словом крихке мовчання,

Як тільки припиниться дощ, так здавалось мені,

З останньою краплею, ніжність постане обманом.

Що зникне усе, як зупиниться прясти вона

З темних кужелів хмар любий сум шурхотливого листя,

Мов прийдеться їй вийти з прекрасного полотна

Незмінної зливи у гомін мінливого міста.

Що я їй потрібен, аби лиш признатись собі,

Що чуттєві світи – нетривке хлюпотіння зливи,

Що потрібно пускати свій хліб по замерзлій воді,

Коли не хвилюється вітер здіймаючи хвилі.

11.11.2023