"Хмара не плаче..."

Хмара не плаче, просто сльозиться водами, —

напевно, Господня вія на неї впала.

Ліс у своєму травні, немов здивований

дідо-забудько, якому відтерпла пам'ять.

Є мов немає — дні тепер наче привиди,

руками зашелести проти них, безмовних.

У пересохлім роті забилось рибою

словечко, яке не вимовиться без моря.

Вирви чужий гачок, і, можливо, згодом він

у теплому п'ястуку — оживе у квітку.

Може вросте в долину під цими водами,

а може вросте в долоню, лишивши мітку.

Скельцем до губ нам небо: чекає подиху.

На західнім фронті, бачиш, і далі вчасно

сонце кудись за обрій заходить повагом,

мов полонений, що так і не видав гасла.

05-06.05.20