Хмари

І хочется зібратися, втекти,

де хмари тануть, як великі вежі,

сховатися б за вічні, вічні межі, –

там, де весна готується цвісти.

І коливається в передчуттях,

відроджується, відлітає знову...

і знов, і знов підкоряєшся слову –

в хвилинах... нескінченності... роках.

І дивишся, як пахне темна осінь,

турбує чимось душу (так буває),

вбирає світло – світло вибирає,

відображається, як ніч і просинь.