Хвиля

Неосяжна повнота очей твоїх, серця, жестів твоєї душі

Що й на кутику вуст підносилась лиха погорда

Дратівливої жінки, яка цитькала олівцю

Мого погляду,

Що описував зустріч немов би складав молитву.

Сумно, сумно, як сумно

Дивилися інші на постаті двох у кафе,

Не знаючи звідки між ними така напруга,

Що пара навпроти рахунок сплатила аби

Поспішно покинути заклад і втекти

Від незручності.

Там висіла картина, на світлій стіні, за нею

Яку роздивлявся, все знаючи наперед,

Потопаючи в межах обрамлених часом у вічність,

І вічність її розглядала, здається, мене.

А я задивлявся у відповідь... Про океан... Так,

Ти тоді говорила про хвилі його, про мандри,

Про те, що ти скоро поїдеш кудись на пляж...

А ти б увійшла он в оту, що над нами картину? —

Запитав зачаровано й так недоречно я.

І ти розсміялась, і знову зацитькала погляд.

Тоді розплатилися, вийшли. Побачимось. Па.

Я дивився, як ти вигинаєш крутими стегнами

І бачив гігантську хвилю, що підняв океан.

24.03.2024