Кільця

О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів!

У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу!

Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холоне

мальована луна кілечком на снігу?

Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився:

минуле відійшло… і чути стук коліс.

Хоч з колеса часу повипадали шпиці,

та проорався слід через життя навкіс,

і обід — ген лежить — золочене кружальце

на чистому снігу, на аркуші життя…

Обручки золоті з караючого пальця

за мною слідкома летять, дзвенять, летять.

І коло золоте попереду іскриться,

і покотьолом тінь біжить, і відстає,

і ноги на бігу мелькочуть, наче шпиці,

і котять, сніг рвучи, важке ім’я моє.

Ні викричать його, до віку не позбутись,

воно в тобі, в крові токоче, наче вісь,

кружляючи життя, неначе обід гнутий,

виводячи на шлях в гущавину коліс.

У брязках, в шумі шин, у дзенькоті металу

зливаються вони в одне протяжне: «О!»

Чим швидше, тим лункіш на шиї калатало,

прив’язане до пам’яті моєї вже давно.

***