Кілька здряпин на дні казана

Ти поряд ніби Бог, і ніби Бог — далеко…

Покинутий давно, та не забутий, ні…

Вертаємось з життя, немов прочани з Мекки:

знесилені тіла та душі преясні…

Стончились, мов папір, і вижовкли обличчя,

і погляди взялись коростами іржі.

По обрію йдемо в лахманаччі велично —

тут відчахнеться тінь від тіла на межі.

Ми бачимо себе на відстані, як в лупу:

які ж ми нікудишні, здорожені які.

Нам щедро намірялось, та наділялось скупо:

картоплі лушпайки та висівки давкі.

Та ж щасно нам було в кріпацькому колгоспі,

бо знали, знали ми, чого воли ревуть.

Безпаспортні єства уперто рвались в простір,

та не змогли здолать весняну каламуть.

З-за обрію в село приходили по душі,

і міряли життя прожите — трудоднем,

і мурувався рай, росли на вербах груші,

і починався день, освячений вождем…

Ковтьобами ж в село забрьохані вертались

з обіцяних вершин знетямлені батьки, —

пощерблені, важкі, мов камінці з-під рала,

по спинах їх шмагали дощані батожки.

По обріях життя чіткі ходили тіні,

на циферблаті дня все карбувався крок.

Зривався голос чийсь в хліві від голосіння:

—Нема корівки в нас. Зоставсь один ціпок.

Покинули б хоча б налигача для мене,

аби дитячих мук не бачити мені…

— Як вижити змогли? — дивуюсь й досі, нене,

на прілих колосках, по норах, в бур’яні?

В суспільнім казані з-під ложок кілька здряпин

зосталося на дні, що зблиснули, як сміх…

По жилах й досі ще струмує кілька крапель,

які я з казана тоді вхопити зміг.

На обрійній межі відчахуються тіні,

та легкості ніхто від того не відчув.

Бо мури височать навколо ще камінні…

— Іди, і не вертайсь! — я сам собі кричу…

Зотліло вже давно все домоткане дрантя,

і оголивсь каркас — відкривсь бетонний рай.

Казенний чути крок у токоті курантів,

рот завчено розкривсь, щоб вигукнуть: «Ура!»

***