Кохання минуле

В дитинстві вечори були гіркі, як ніч без світла,

Двір шипів, сміявся, кусав — там знущанням годували щодня.

Я стояла, наче тінь серед тіней,

Там, де кожен удар — як печатка на серці,

Там, де слова летіли гостріші за каміння.

І світ здавався темним, як підвал без дверей,

Де кривди дорослі, хоч мені було мало років.

Вони тягнули мене за коси, душили страхами,

А я мовчала, стискала кулаки,

Тому що слабкі кричать, а сильні переживають мовчки.

Моє життя тоді було як холодний коридор —

Ти йдеш, а позаду тільки глузування й зламані мрії.

І сестра…

Сестра, що колись стояла поруч,

взяла й вирвала з серця того хлопця, що мені світив.

Їй — у вінці на шию, мені — порожнеча в долонях.

Вона сміялась, мов дочка алкоголіка,

яка знає тільки одне мистецтво —

забирати чуже, щоб потім програти в карти

або пропити до ранку.

А я?

Я лікувалась Кагором,

бо що ти зробиш, коли душа тріскає по швах?

Вип’єш — і тихо попрощаєшся

з тим, що ніколи не було твоїм.

Бо я не з тих, хто краде коханих у людей.

То не моя природа, не моя цінність.

Але час пішов вперед, і я виросла.

Тіні дитинства вже не гризуть мої п’яти.

Сестра тепер хай бореться зі своїм чоловіком,

хай носить свій хрест, який сама вибрала —

бо їй з тим маятися, не мені.

А я — живу.

Я — дихаю.

Я — будую своє.

Я збиратиму не серця, а пристрої:

скоро візьму свій протиударний планшет,

Oukitel, щоб світ не розбивався в руках.

Телефон такого ж бренду — бо мені не треба айфонів,

мені треба надійність,

міцність,

і ті речі, що витримають удари часу.

І хоч доля інколи мовчить,

я все ж питаю:

О доленько, доленько, ти ж мене чуєш?

Я не влізу в чуже життя,

не вкраду чужу любов,

бо маю свою дорогу —

її ще не видно, але вона є.

І колись приведе мене туди,

де мені більше не доведеться пити,

щоб стерти біль.