Кохання на межі

Я знаю: ти — повітря. Ти — мій вдих,

І без твого тепла душа болить.

Але є стежка, є рубіж і гріх,

Що заборонить нам удвох іти.

Я люблю досі. Серце — не брехун.

Воно, як годинник, відміряє твій звук.

Я люблю тебе... так тихо, наче світло,

Що крізь зачинені віконниці ллється.

Ця правда — не прокляття, а моє світило,

Яке в мені ніколи не зітреться.

Я вже не плачу, а дивлюсь у даль,

Де нас немає. Де лиш *ти* і *жаль*.

Бо є реальність, гостра, як кинджал,

І є уроки, що не можна стерти.

Ти не той, хто плекав і оберігав,

Ти — той, хто вчив, як треба відійти від смерті

Своїх надій. І це вже не провина,

Це лише мудрість, гіркота і тиша.

Нам разом не бути. Це мій суворий вирок,

Накреслення долі, що змінити ні.

Я збережу твій образ, наче дивний вирок,

Заховаю в найглибші сни.

Ти вічний гість у моїй пам'яті і дні,

**Але не господар у моїй душі й долі.**

Я відпускаю. Не тому, що перестала.

А тому, що іноді, любов справжня —

Це знати, де межа між початком і фіналом,

І просто відійти, хоч це й *найважче*.

Я люблю тебе, але нам разом не буть.

І в цьому є моя найглибша путь.