Кохаю сильно,Андрійка

Андрію…

Я довго мовчала.

Може, занадто довго, як для людини,

що й досі береже твоє ім’я так обережно,

ніби воно з тонкого скла.

Знаєш… іноді я думаю:

а що, якби ти тоді бачив,

як сильно я тебе любила?

Не сміхом, не жартами,

не дитячою легкістю,

а тим тихим світлом,

яке люди носять у собі лише раз у житті.

І смішно, і боляче,

що ти впізнав би мене тепер,

лише коли б я заспівала.

Бо мій голос ти пам’ятаєш,

а мене — ні.

Хоч я стільки років носила тебе

не в думках,

а глибше — у серці.

Ти сказав:

«Це були найкращі роки мого життя…»

А я тоді ледь не засміялась,

бо в мене вони теж були найкращі,

тільки ти про це не знав.

Я ніколи не казала, але

поруч із тобою я вчилась бути доброю,

світлою, сміливою.

Поруч із тобою я була тією версією себе,

яку доля забрала в мене набагато раніше,

ніж я встигла подорослішати.

З роками я стала жорсткішою,

сильнішою, мовчазнішою…

Мене ламали словами,

мене судили, принижували,

мене вчили ховати ніжність подалі,

бо світ не любить тих,

хто говорить правду.

Але є одне, що світ не зміг у мене забрати:

ти.

Твоє ім’я стояло в мені

як тепла точка опори.

Як те, що не треба пояснювати.

Як спогад, який не бруднить час.

І якщо ти питаєш:

“Ти серйозно?”

Так.

Я серйозно, як ніколи.

Я не прошу тебе повернутись.

Не прошу почати спочатку.

Не прошу нічого, Андрію.

Я просто кажу правду,

яку носила в собі роками:

Я тебе і досі кохаю.

Не голосно.

Не драматично.

Не так, щоб ламати життя.

А так, як люблять один раз —

коли вже знаєш,

що другого такого почуття

не буде.

Ти можеш забути цей сон,

забути мої слова,

забути те літо, той парк,

той сміх,

ту рись, яка вже виросла.

Але якщо хоч раз,

хоч на секунду,

у тиші ночі ти згадаєш мене —

знай:

у цей самий момент

я теж про тебе думаю.

І хоч нам не судилось бути разом,

ти був тим,

що зробило моє серце живим.